Я та, ким я є, і поки що я не планую змінюватися. Мені достатньо того, що змінилося за два роки.
Є люди, яких я люблю. Є, яким симпатизую. Є, яких помічаю. Є, яких ніяк не бачу і ніяк до них не ставлюся.
Але є і люди, яких я відверто зневажаю. І хоча, як мені сказали сьогодні, я славлюся "своїми неупередженістю і справедливістю", є люди, яких я ВІДВЕРТО, а, головне, ВІДКРИТО зневажаю. Ніколи через їхні примхи, цінності чи підходи, а лише через їхню поведінку та її розбіжність зі словами. І я ніколи не приховую своєї зневаги, і ніколи не кажу за спиною того, чому б я не могла сказати людині в очі, в будь-якій формі. Бо колись я поплатилася за такі вчинки, давно-давно, у дитячому садку.
Але якщо я вже когось зневажаю - то не запитуйте мене, чому. Хоча, можете запитати, але не намагайтеся мені перечити. У мене з кожним свої, персональні, особисті рахунки, і ставлюся я до кожного тільки за ними, а не за "а він сказав тій-то, що вона така-то", "а вона зробила комусь то-то". Тому не намагайтеся мене переконати, що хтось не заслуговує моєї зневаги. Я не вимагаю поважати мене усім підряд. І не вимагаю, щоб інші зневажали тих, кого зневажаю я. У всіх різні бачення.
Я всього лише бачу те, що бачу. А доки не побачу чогось іншого, то буду вірити у теперішню картинку, мою власну, найоб'єктивнішу з тих, на які я особисто здатна. Тому не пробуйте мене переконати - переконати у чомусь може лише об'єкт моєї зневаги.

До слова, в моєму житті є кілька людей, до яких я ставлюся легковажно, але лише двоє, кого я дійсно зневажаю. І вони про це знають. Тому не намагайтеся звинуватити мене у брехні чи підлабузництві.

Мій перший день зими так плавно перейшов у другий, за чашкою чаю, текстом на екрані та звуками музики. Мій перший день зими так плавно перейшов у другий за першими гітарними акордами у моєму домі. Він злився зі смутком недавньої втоми та тишею добровільної вечірньої самотності. він зник за вікном у стукоті молоточків будинку, що будують навпроти. Він зник у рожевому київському небі, яке ніколи не буває чорним над Подолом.
Це день, коли не стало холодніше. День, коли лише на секунду стало темніше. День, коли ми попорощалися, осене. День, коли зник із життя листопад, щоб колись ми про нього згадали. Це мій перший день зими.
У перший день зими були лише звуки. У другий день зими теж - лише звуки. У звуках буде тонути вперше зима. У звуках, а не у фарбах. Тонути, а не світити. Перша така зима. Перший її день, мій перший день зими.
І другий день теж буде з тихою самотністю і втомленим смутком. І третій день буде ж таким. А четвертий буде у розпусті, вині й азартних іграх.
Але зараз - зараз лише другий день зими. Зараз лише ніч. Зараз лише акорди. Лише звуки.
Мій перший день зими, чому я раніше тебе не помітила? Я могла тебе прожити з пафосом, як Перший День. А я тебе не помітила. Ну що ж, тоді до зустрічі. Вже через кілька годин буде мій другий ранок зими, другий день зими. А тепер - друга зимова ніч, і я бажаю тобі солодких снів. І до зустрічі.

По-перше, всім дякую. Дякую, що прийшли, допомогли і відсвяткували зі мною цей ДН. Насправді, це таки було свято, і все було так, як я і хотіла. Ми зібралися майже всі, як колись, знову в мене. Тільки, мабуть, для багатьох це було востаннє.

По-друге, я абсолютно щаслива зі своїм святкуванням ДН, своєю гітарою, желізком для волосся, пастелями, фарбами, пензликом, парасолею, шкарпетками, скринькою, книжками, квітами і всім-всім-всім))) Тому за це окреме дякую)

По-третє, я зараз неадекватна і засинаю за компом, а тому ризикую сьогодні ніц не зробити. Це погано. Тому, мабуть, піду посплю і знову візьмусь за роботу)

Я все роблю швидко, мовчки і у листах.
Я пишу і дурості, і премудрості швидко. Ось так - за 10 хвилин до півночі, за одну пісню Enigma, за час, поки моя пральна машинка викрутить мої ж лахи.
З людьми я розстаюсь так само - швидко, мовчки і у листах. Я можу переслідувати людину тижнями, тинятися за нею небажаною тінню, без перестанку щось їй плести і далі тинятися. Але якщо я розстаюсь, то це за один день. За 10 хвилин до півночі. Доки шум пральної машинки не дає мені заснути, доки не дограє пісня.
Я на прощання не скажу нічого, крім "Прощавай". Я не буду читати нотацій і проповідувати моралі. Я не буду голосно ридати і виклично дивитися в очі. Я буду тільки мовчати. Хай за мене все каже Enigma.
Я не залишу подарунків. Але мій лист буде ще довго валятися на тумбочці, доки не переселиться на дно шафи. А, може, його доля бути розірваним через секунду після прочитання, щоб більше ніколи не згадати ні про нього, ні про мене. Це теж швидко і мовчки. Може, йому ще пощастить захопити з собою шматок нашої відсталої сучасної романтики, і він згорить. Його ритуально спалять у комині чи у попільничці. Все ж, це краще, ніж опинитися на смітнику листом і, у найгіршому варіанті, навіть нерозірваним.
І ось так закінчується людина - швидко, мовчки, у листах. За 10 хвилин буде північ. Машинка вже мовчить, пісня вже не грає. І я засинаю. Засинаю я повільно, дуже повільно. І сплю я часто немовчки, а зі сльозами і криками. І, шкода. що сни не вміють надсилати листи - я б з радістю прочитала щось про них уранці за чаєм. Швидко, мовчки і з листом у руках.
26.11.2009

Так, як я, тебе більше ніхто не любитиме.
Тебе будуть любити сильніше чи слабше, палко і тихо, тебе будуть обожнювати чи ненавидіти свою залежність від тебе. Але так, як я, тебе не любитиме ніхто.
Ніхто не буде мовчати стільки, скільки я. Ніхто не буде сміятися з тебе стільки, скільки я. І ніхто не буде охороняти твій спокій так, як я. Як я, коли була ще жива.
Ти можеш бути мрією, казкою, сном для когось. Мені у думках ти не являвся надто часто.
Тобі будуть писати вірші та співати оди. Я мовчала.
Тебе благатимуть про милість, перед тобою падатимуть на коліна, тебе, може, навіть жадатимуть. Я ніколи більше не гляну тобі в вічі.
Так, як я, тебе більше ніхто не любитиме. Ніхто холодно, день за днем, не продаватиме свою душу печалі та безсиллю заради твого існування. Ніхто не виправдовуватиме твій егоїзм нерозумінням. Ніхто не слухатиме мовчки. Ніхто не буде сміятися тобі у вічі, а, прийшовши додому, не плакатиме від розпачу. Ніхто.
Бо єдина людина, яка так робила, не була навіть людиною. Проте, відріжте ангелові крила - і він помре.
Ти сам вбив свого ангела. Зі своєю егоїстичністю ти його вбив, виправдовуючи це нерозумінням. Ти, ти, ти... Ти - лише вбивця. Лише егоїст. Лише ідіот, раз на те пішло. Просто дурень.
І саме тому ніхто ніколи не любитиме тебе більше так, як я. Бо я прокляла таку любов, і їй більше немає місця біля тебе. Хай це прокляття збереже життя таких ангелів, як я, хай тримає їх подалі від тебе. Бо вони потрібні.
А тобі будуть поклонятися не ангели, а раби, бо лише їх любов може бути тобі до лиця. Ти - втілення власного рабства. Тож рабська любов - єдине, на що ти здатен. Хай вона буде сильною і слабкою, палкою і тихою, обожествленням і ненавистю. Хай свобода не торкатиметься душі тих, хто тебе любитиме. Щоб ніхто більше не любив тебе так, як я.
24.11.2009

Я не вмію любити своїх друзів. Я можу їх лише обожнювати, поклонятися їм і молитися за них і до них, наче до золотих ідолів далеких віків.
Так, я справді вас обожнюю. Я ретельно відбираю вас із натовпів, за виразом очей і тембром голосу, за випадковим жестом і новою напрасованою сорочкою, пишною спідницею чи стрілками на штанах. І ви стаєте пантеоном моїх божеств.
Я хочу падати перед вами на коліна, і мені не буде за це соромно. Я перетворюю вас на богів і сама обожествляю вас, даючи вам владу і силу, яка і не сниться простим смертним. Я захоплююсь вами і ловлю кожне ваше слово, кожен ваш рух. Я милуюся із затамованим поглядом, як ви кружлятєте навколо мене у вирі часу, і знову готова перед вами впасти, щоб помолитися до своїх божеств.
Я боюся вас. Я боюся вас більше, ніж потойбічних сил. А найбільше я боюся, коли ви мені відкриваєтеся. Бо ви стаєте такими ж, як я. Тільки ваші проблеми здаються світовими катастрофами, і я щосили кидаюся їх вирішувати, щоб не допустити завчасного апокаліпсису. Бо я - ваш найвірніший жрець і найвідданіший фанат, я дихаю повітрям, що виливається з ваших вуст, я говорю уривками ваших голосів, я співаю вам гімни і справляю вам служіння.
Бо я не вмію любити своїх друзів. Я можу лише обожнювати.
Так, я жорстока. Бо ви - люди, ви такі ж люди, як і я. А я скидаю на вам глобальні проблеми у вирішенні долі світу. І хоча цей світ лише мій, ви не винні перед ним ні у чому. А я роблю вас відповідальними, я роблю вас змушеними. Така я є, ваш хворий фанат, спраглий поклоніння чомусь неземному.
Я просто давно вже не вірю у дива, зате я вірю, що можу поселити на землі богів. І якщо молитися земному богові перед Богом небесним, то краще я молитимуся на вас, ніж на нові зображення золотих телят чи мідних зміїв.
24.11.2009

Пишу після довгої відсутності. Просто поки я приїхала, поки в'їхала у навчання... Все, як завжди, зі мною.
Другий ДН у літаку... Якось смішно) Але, хто ще не знає, вітайте: мені - 18. Якби не програмка Birthday Millenium, я б про це і не здогадалася вчасно, оскільки була надто зайнята своєю роботою з іміджу.

Мене не може не радувати, що я знову абсолютно щаслива людина. У мене вирішені всі проблеми на глобальному рівні: я переселилася на нову квартиру, я вже не чекаю листа з Австрії найближчих 3 місяці, я знаю, хто я, де я і що я роблю, а це три вельми важливі питання. Я потрохи знову пишу і малюю. Я навіть вийшла на новий рівень у фотошопі у векторних малюнках. Я маю час почитати те, що хочу. І я маю право голосувати на виборах, хоча голосувати нема за кого й так. І, що дуже важливо, крім внутрішньої гармонії у мене більш-менш визначені пріоритети у спілкуванні з оточенням. Є троє людей, яких я обожнюю, є кілька, ким я захоплююсь. І є безліч, які до мене прекрасно ставляться. Недавно перекреслила те, що так на мене давило.

Про Єгипет тут писати не буду, бо це надто особисте. Хто мене знає, той знає, що мені мала б показати ця країна. Я, здається, знайшла там те, що шукала. Але тут не про це. Тут можна писати тільки статті до туристичних путівників, тож я промовчу, хіба що виставлю фотки вКонтакті. Ви вже вибачте, але піраміди і Сфінкс - це настільки заїжджені теми у фотографії, що новий ракурс там вибрати просто нереально. Все вже було і до мене.

Хочу активної соціальної діяльності, а то щось я зовсім на місці стою. Добре, що скоро Миколая і Новий рік, а це ще один привід серйозно зайнятися доброчинністю.

На творчому фронті почала писати "записки" - короткі спонтанні повідомлення. Частково буду виставляти тут, щоб вони не пропадали. Не прив'язуйте їх до мене, це просто літературний креатиФФ, який в даному випадку належить більше видуманій особистості. Я, як і раніше, рвуся до самоконтролю і холодності.

Ну що ж, завтра я таки лечу. Хоча, нині у мене температура. Але прорвемося)

Хочу туди і боюся. Одна розумна людина, яка, можливо, зараз це читає, коли сказала мені, що, можливо, моя душа жила колись там. Чи, скоріше, душа Тетішері живе тепер у мені. І хоча це дивне бажання, але я спробую перевірити.

Як би там не було, Єгипет - країна моєї пристрасті, хоча я ненавиджу піски і сонце. Але все ж він мене манив, відколи я про нього почула. А, крім того, можна сказати, що моя Колода Ібіса пройде посвячення, бо храм у Луксорі я відвідаю точно, а, можливо, і Гізу. Сподіваюся, після цього з нею стане легше. Тож готуюся до завтра,

А завтра - в небо, тонути у хмарах,
А за небом - в гарячих пісках Сахари,
За душею колишньою в погоню,
У дім тієї, що була мною.

А сьогодні міг би бути день мого факультету...

Ось це я 6 годин потратила на логотипи, провела соцопитування, а потім прийшла мама і сказала з професійної точки зору, що логотипи не роблять графічно у модній індустрії. От так-от.
Моя робота з іміджу просунулася на концепцію і план, замість концепції, плану, логотипу і кольорів. А, і ще у мене є список посад фірми.
Схоже, у Єгипті креативити доведеться багато.

Сьогодні купу часу присвятила малюванню. Перо стало майже чужим за півроку, але знову рідним за півгодини. Тож я малювала.
Тобто, майже малювала. Я сіла малювати шрифти. Такі красиві модерністські та постмодерністські шрифти, за які хочу сісти від 20-якогось там жовтня. Здається, 23ого. Але це неважливо.
Я акуратно виводжу чорною тушшю на білому папері літери, я, як першокласний, пишу по рядочку кожної з них. У результаті, сьогодні я просунулася лише на один український алфавіт і частину англійському. Цікаво, такими темпами, коли я зможу писати вільно? Це ж всього лише один шрифт, а їх десяток....
А ще я знаю, що хочу малювати. І зараз є на цей час. Так, ми приходимо на навчання, вчимося один тиждень, і далі сесія - але я буду малювати. Мені це потрібно. Дуже потрібно. Як це поширено зараз, самооцінка на грані падіння. Тож будемо робити те, що нам вдається.
І, знаєте, хай на мене чекає весь світ, не те, що сесія.

Була сьогодні на цвинтарі. Як завжди, у цей день. Уже 14 років, як немає найкращого друга мого батька. 14 років, як загинув мій хресний. Але я не про це.
Була сьогодні на цвинтарі та думала про свою смерть. А, точніше, про поховання.

Я не хочу просто хреста на своїй могилі. І ще менше хочу надгробну плиту. Я не хочу, щоб мій портрет висікли на гранітній або мармуровій плиті. Я не хочу, щоб там було щось, схоже на "Вибач", "Пам'ятаємо", "Сумуємо" тощо. А, знаєте, чому? Бо навіть у смерті я хочу краси.

Я не дуже хочу взагалі, щоб моє тіло ховали у труні. Я хочу, щоб мене спалили і частину розвіяли з Ратуші над містом, а частину поховали в амфорі. Але якщо це все ж буде труна, то хай вона буде вугільно-чорною, і хай мене вдягнуть у світле плаття, а не в чорний траурний одяг.

І я хочу гарний надгробний пам'ятник. Статую, може, мене у тому ж таки платті, а, може, ангела, який би грав на флейті чи скрипці. Щоб було враження про якусь потусторонність, фантастику, але щоб воно не пригнічувало. І якщо мені захочуть щось написати там, то хай пишуть вірші.

А, знаєте, чому? Це не манія величі. Хай затреться там моє ім'я, хай не буде ні прізвища, ні дат, нічого. Але хай залишаться вірші. Щоб саме їх виносили звідти, де мене колись поховають, щоб вони гріли тих, хто йтиме до мене і від мене. Просто кілька красивих рядків.

Щоб хтось бачив ангела-скрипаля в осінньому жовтому листі та діамантах дощів, і чув музику з небес, чув музику в шепоті цього листя і передзвоні крапель і все.

Бо я не хочу, щоб моя могила стала ще однією холодною мармуровою латкою на цвинтарі, де все німе і порожнє.

А знаєте, що?
Хочу в художню студію.
Вважайте нахабним криком людини, яка хоче щось довести.
Але я хочу! Вже півроку як хочу і мовчу.
Просто хочу повернути свій талант, який я сама запустила. Так задарма.
Хочу цим зайнятись. У мене тут півроку. У мене навіть є шанс таки навчитися грати на чомусь. Може, для цього мені їх і дали?
Але я хочу. І все. І хоч вбийте.
Бо якась неорганізована творчість, починаючи від поезії, закінчуючи зачісками мене розбиває. Розриває.
А я хочу те своє, те перше, до чого мала той талант. І якщо є таки той 1%, то я добавлю хоча б ще 49. Або і більше. Щоб він не зник. Ненавиджу, коли щось зникає.
Ще 3 роки назад я чудово малювала, писала вірші та казки, читала масу книжок і танцювала. Невже якась дурна депресія перетворила мене на ледащо, яким я стала?..

Божеству

Якщо ти став чиїмось божеством,
Постарайся стати й богом,
Бо божеств у всіх є пантеон,
Бог - один, одна жерцю дорога.

І всі молитви, почесті, всі жертви
Лише тобі, тобі одному.
Боротися за тебе чи померти -
Мрія, адже це для бога!

Тільки час мине, і сам ти
Будеш обирати свого бога,
І жрець розкине свої карти,
І у серце залетить тривога.

Бо, мабуть, що це не він,
Ти присягнеш для кого.
Тож подумай, добре, божество,
Перш, ніж стати комусь богом.

Чим ж ми всі займаємося у карантин?

Сидимо тут, в Інеті. Відсотків так 30 свого часу. Прокинулися - і за комп. Засинаємо, перевіривши мейл, контакт і ЖЖ. А, ну і звісно аська. Бо коли сидиш дома 90% свого часу, то хочеться хоч так. Хоч стілечки світу. + ігри. Хто любитель-цінитель.

Далі - далі ми дивимося фільми. Купу, велику купу фільмів, яку ми накачали за ці безтурботні дні. Вдень по кілька, але хоча б по одному. Телевізор теж оживає, навіть якщо не вмикав його вже півроку.

Мабуть, ми читаємо. Хороший шанс почитати все, до чого не доходили руки. Мабуть. Мабуть, бо я дала собі слово не читати нічого, доки не прочитаю "Теорію бюрократії" Вебера і не складу план курсової. Але не можу я себе змусити до неї приступити. Ну ніяк.

Ще варто згадати гуляння. Особисто я сьогодні 2 години досліджувала Труханів острів і дійшла висновку, що я навіть не підозрювала, який він громадний. Було трохи трешу, тому фотки виставлю незабаром.

Є ще шикарна можливість влаштувати генеральне прибирання, чим я і займаюсь. Стираю сліди свого перебування в цій квартирі, бо у четвер їду в нову. Завтра буду дивитися варіанти, сподіваюся, виберу.

Ну і, нарешті, подорожі. Ми з мамою і братом їдемо. Куди? Може, на цей раз збудеться моя мрія, і я побачу піраміди. Після 3 років невдалих спроб, схоже, я таки побуваю у Єгипті. Шкода, що ми більше на море, але 2 дні Луксору та Гізи мені забезпечені) Жриця знайде своє місце. Може, я навіть поклонуся там тим, кому кланяюся тут у іграх. Може, на тиждень сама стану тією Тетішері, чиє ім'я колись собі забрала, навіть не знаючи, ким вона була і ким стала. Сентиментальні мрії про країну сонця, яке я так не люблю)) А ще колись одна розумна і знаюча людина висунула гіпотезу, що частинка її духу оселилася в мені. Так що хоча б подивлюсь на країну одного з перших своїх життів і, принаймні, на країну тією, ким я захоплююсь.

І, звичайно, творчість. Вірші я потрохи пишу, але це мало. Я хочу малювати. Знову малювати пером, яке вірно мені служить вже більше трьох років. Ось приїду до Львова і там дістану забутий папір. Тільки така розтяпа, як я, могла купити гіперкрутий папір для графіки і забути його вдома)) Так що виправимо помилку))

Подивилася вчора новини... Весеееело.
На Львівщині вже за 85 000 хворих і 49 смертей. Ми у 5-10 разів всіх перегнали.
А ще дві знімальні групи ТСН, які їздили у Львів і Тернопіль, там ж і захворіли. На грип. Дивно, що у нас журналізта ще не вважають однією з найнебезпечніших професій.

Тааак, у мене успішно полетіли усі браузери. Тобто, як, усі. Усі, які я юзала.
Файрфокс, якого я люблю з них найбільше, полетів ще дуже давно. Просто почав працювати з тааакою швидкістю, що я його різко перестала любити. Оскільки перевстановка на дала нічого, я туди заходила лише заради копіювання лінків у "Обраному".
Далі була Опера. До якої я ставлюся ніяк. Опера працювала-працювала, і все було ок. Аж поки вчора не запропонувала мені оновитися. Ну, я її і оновила. І що? Опера працювати нормально відмовилася. От так просто. Ще і з'їла всі мої тамтешні закладки. От-так.
ІЕксплоуер я не люблю зовсім. А тому заповзла шукати щось інше. Знайшла щось дуже на нього подібне з назвою Maxthon. Тепер ось освоююсь. У принципі, непогано, але, здається, він усе ж явно повільніший...

Так, Могилянку теж зачинили на карантин, а батьки мене зачинили удома і сказали, що на ці вихідні я не маю ніяковісінького права виходити з дому і, більше того, навіть якби були пари, то на пари мені теж треба. Не можна їздити на метро, ходити в кіно та інші громадські заклади. Не можна збиратися більше, ніж по двоє.
Але, як не дивно, можна гуляти. Так що... З понеділка виповзу. Ще виповзаю в аптеки і в магазини з їжею. І все.
А до Львова, що цікаво, мені теж не можна. Питання: що я буду робити 3 тижні?!

Осінь... Нарешті вона для мене почалася повною мірою. Нарешті я її побачила. Гуляти кілька годин Маріїнкою, бачити, як летить листя, як тануть мокрі кучугури, як алеї потрохи зникають у сутінках, як стукотять молоточками паркові скульптори і як один за одним виринають з глибин парку ліхтарі. Як дощ накрапає на барвисту парасольку, як туман поволі огортає дерева і як спить Труханів з білим піском і золотим гаєм. Як над Дніпром туман ховає мости, як мовчки стоїть чорний фонтан, на якому (можливо) колись сиділа біла постать дівчини у сукні, або ж чорна постать хлопця в капелюсі. Така вона, ця київська осінь. Нарешті я її побачила у цьому році.

Вона така дивна зараз. Моя епоха, тільки чомусь вона облітає, не пожовкнувши. Чомусь одні дерева ще зелені, а інші вже безлисті. Холодно, так холодно було до сьогодні, а дощ все не падав. А сьогодні тепліше, і маленький-маленький дощик.

Шкода, що львівську осінь я, мабуть, не побачу. Коли я їхала, все було ще зелене. Ще зелене... А як там зараз?...

Так, ну що... Моя Милість у Києві. Ледь тепла.

Святкування минуло... назвемо це, "успішно". Хоча, у мене враження позитивні. "Усе на світі треба пережити" (с) Л. Костенко)))
Насправді, сподобалось. Тільки я вбииииита)
Показ Богуцької теж сподобався. При нагоді буду просити у мами чорні шкіряні рукавички до ліктя)))
Цікаво, а вже всі мої знайомі цитувати у записах/статусах/тощо пісню "Восени"?))
Потік свідомості зашкалює, тому пора спати))